Ліна Костенко

Я кину все. Я вірю в кілометри -

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

котра була богинею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене бо гине

моя душа, задивлена в чужу;

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддаллю,—

ні спогаду з собою не візьму;

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев'яні зебри,

пасуться в запорошеній траві,—

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!