Я - вчитель

ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Сучасний урок повинен бути творчим, зрозумілим, цікавим, доступним і нестандартним. Необхідною умовою якісного уроку є мотивація, демонстрація учням, де і в якій ситуації можна використовувати набуті знання, своєчасне оцінювання отриманих знань. При вивченні нових тем із української мови та літератури слід створювати проблемну ситуацію, висловлювати кілька точок зору, і шляхом аналізу та дослідження запропонованого матеріалу разом з класом зробити правильні висновки. Іноді доцільно застосовувати створення учнями міні-проектів з певної теми. Метод проектів реалізує диференційований, індивідуально-творчий та активно-дієвий підходи у навчанні. Основу проектного методу складає орієнтація на інтереси й бажання учасників. 

Метод пізнавальних ігор сприяє створенню емоційно-піднесеної атмосфери, засвоєнню матеріалу за допомогою емоційної насиченої форми його відтворення. Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основою або допоміжною формою навчального процесу.

«Мозковий штурм» може підвищити розумову активність учасників і знайти плідні ідеї, конструктивні рішення, розв’язання складних проблем або нестандартних ситуацій. Його доцільно застосовувати на самому початку розв’язання проблеми або якщо цей процес зайшов у глухий кут.

Інформаційно-комп’ютерні технології є одним у підготовці учнів до повноцінної життєдіяльності в умовах інформаційного суспільства. Вони відкривають учням доступ до нетраційних джерел інформації, підвищуюють ефективність самостійної роботи, дають цілком нові можливості для творчості, знаходження і закріплення усяких професійних навиків, дозволяють реалізувати принципово нові форми і методи навчання.

Важливо застосовувати інтерактивні вправи (вікторини, тести) та  прийоми: «Інформаційне гронування», «Асоціативний кущ», «Сенкан», «Доміно», які сприяють розвитку пізнавальної діяльності, збільшенню активності, формують творчі навички, розвивають критичне і логічне мислення. Вивчаючи біографії письменників, можна скласти уявний портрет до особистості або підібрати прикметники до основного поняття. Дуже цікавою є технологія «Кроссенс». За кроссенсом учні визначають тему уроку і роз’ясняють асоціації, пов’язані з цією темою уроку. Кроссенс – головоломка нового покоління, побудована на асоціаціях. 

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ

(1918-1970)

 

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом — Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога працювала в колгоспі. Разом з чоловіком вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію. Усі вони стали вчителями.
Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935-1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи (1938).

З 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час — і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він — політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях.
З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною Г. І. Сухомлинською виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі — онуфріївській районці «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда» — із статтями на педагогічні теми. Найперша його публікація — «Перед новим навчальним роком» — з'явилася 25 серпня 1945 р. в «Ударній праці». 1948 р. В. О. Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закладів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу.

Починаючи з 1949 р., Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних, а згодом і зарубіжних виданнях. 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи», а через рік з'являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів».
Наприкінці п'ятдесятих років виходять друком одна за одною такі ґрунтовні праці В. Сухомлинського, як «Педагогічний колектив середньої школи» та «Виховання радянського патріотизму у школярів». На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся в шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою виявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме в ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва.
До найголовніших, найґрунтовніших творів В. Сухомлинського, опублікованих з 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління», «Духовний світ школяра», «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо— «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974).

Уже після смерті талановитого педагога з'явилися окремими виданнями праці «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину».
З 1957 р. В. Сухомлинський — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. — заслужений учитель УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.
2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці. «Людина, — любив повторювати педагог, — народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». Ці проникливі слова можна і треба віднести й до самого Василя Олександровича, адже саме вони були тим категоричним імперативом, якому завжди і всюди слідував він у своєму недовгому, але яскравому й напрочуд плідному житті Педагога. Все найцінніше, створене ним, назавжди увійшло до скарбниці вітчизняної педагогіки та національної духовної культури.

Українські книжки, які варто прочитати громадянину України. 

«Кобзар» - Тарас Шевченко
«Чорна рада» - Пантелеймон Куліш
«Гайдамаки» - Юрій Мушкетик
«Зачарована Десна» - Олександр Довженко
«Енеїда» - Іван Котляревський
«Лісова пісня» - Леся Українка
«Кайдашева сім'я» - Іван Нечуй-Левицький
«Роксолана» - Павло Загребельний
«Маруся Чурай» - Ліна Костенко
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» -Панас Мирний
"Захар Беркут» - Іван Франко
«Записки українського самашедшего» - Ліна Костенко
«Солодка Даруся» - Марія Матіос
«Залишенець. Чорний ворон» - Василь Шкляр
«Холодний Яр» - Юрій Горліс-Горський
«Байки Харківські» - Григорій Сковорода
«Марія» - Улас Самчук
«Історія українського козацтва» - Валерій Смолій
«Жовтий князь» - Василь Барка
«Новели та гуморески» - Василь Симоненко
«Московіада» - Юрій Андрухович
«Тигролови» - Іван Багряний
«Сад Гетсиманський» - Іван Багряний
«Українська Повстанська Армія» - Володимир Вятрович, Ігор Дерев'яний
«Бояриня» - Леся Українка
«Ворошиловград» - Сергій Жадан
«Нація» - Марія Матіос
«Украинский национализм: ликбез для русских» - Кирило Галушко
«Поезія» - Василь Стус
«Історія України-Руси» - Михайло Грушевський
«Україна в огні» - Олександр Довженко
«25 перемог України» - Олександр Палій
«БотакЄ» - Тарас Прохасько
«Історія Русів — вічна книга української незалежності» - Автор невідомий
«Століття Якова» - Володимир Лис
«Український національний рух 40-50-х рр.» - Юрій Киричук
«Вічник» - Мирослав Дочинець
«Оповідання» - Василь Стефаник
«Дванадцять обручів» - Юрій Андрухович
«Музей покинутих секретів» - Оксана Забужко
«Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства» - Юрій Канигін
«Краса і сила» - Володимир Винниченко
«Лексикон інтимних міст» - Юрій Андрухович
«Теплі історії до кави» - Надія Гербіш
«Вся наша історія – це музей похованих секретів» - Оксана Забужко
«Танго смерті» - Юрій Вінничук
«Людолови» - Зінаїда Тулуб
«Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» - Оксана Забужко
«Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай та чужа молодиця» - Олександр Ільченко
«Богдан Хмельницький» - Валерій Смолій, Валерій Степанков
«Геополітичні орієнтири нової України» - Юрій Липа
«Призначення України» - Юрій Липа
«Самостійна Україна» - Микола Міхновський
«Червоний» - Андрій Кокотюха
«Многії літа. Благії літа» - Мирослав Дочинець
«Зоряний Корсар» - Олесь Бердник
«Чорна Пантера і Білий Медвідь» - Володимир Винниченко
«Мальва Ланда» - Юрій Винничук
«Ментальність орди» - Евген Гуцало
«Московська воша» - Симон Петлюра
«Країна Моксель або Московія» - Володимир Білінський
«Діва-Обида» - Ігор Римарук
«Таємний посол» - Володимир Малик
«Українці: витоки та історичні долі» - Леонід Залізняк
«Володарі гетьманської булави: Історичні портрети» - редакція Олексія Дмитренко
«Петро Дорошенко» - - Валерій Смолій, Валерій Степанков
«Україна today: під прапором сталінізму» - Сергій Грабовський
«Чухраїнці» - Остап Вишня
«Майже ніколи не навпаки» - Марія Матіос
«Дефіляда в Москві» - Василь Кожелянко
«Тема для медитації» - Леонід Кононович
«БОТ» - Макс Кідрук
«Хронос» - Тарас Антипович
«Піца Гімалаї» - Ірена Карпа
«Апостолові Петру. Автопортрет альтер его» - Юрій Іллєнко
«Я повертаю Україні те, що в неї викрадено» - Раїса Іванченко
«Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців» - Олександр Косуха
«Брама Безсмертя» - Юрій Шилов
«Таємниці Єви» - Богдан Коломийчук
«Криничар» - Мирослав Дочинець
«Часть Европы. История государства Российского» - Борис Акунин
«Мед з дікалоном» - Юрій Камаєв
«Рівне/Ровно» - Олександр Ірванець
«Про українську пісню й музику» - Олександр Кошиць
«Бермуды» - Юрон Шевченко
«Білий кречет» - Володимир Шовкошитний
«Начало начал» - Юрій Шилов
«Гандхарва - Арійський спаситель» - Юрій Шилов
«Дзвоник» - Борис Грінченко

Іван Франко - розум і серце нашого народу

      Майбутній письменник та поет Іван Франко народився в селі Нагуєвичі, Львівської області 27 серпня 1856 року в селянській родині. Сім’я, в якій народився Іван Франко не належала до категорії зовсім бідних, адже батько тяжко працював ковалем і утримував не тільки свою сім’ю, а й всю родину.
      Своє навчання Іван Франко розпочав з початкової школи, що знаходилася в селі Ясениця-Сільна, потім навчався при василіанському монастирі, а далі вступив до Дрогобицької гімназії. По закінченню гімназії Іван Франко продовжив навчання у Львівському університету на філософському факультеті. Далі майбутній письменник продовжив навчання в Чернівецькому та Віденському університетах, адже батько завжди прагнув дати синові хорошу освіту.
   Коли хлопчикові виповнилось дев’ять років пішов з життя його батько, який для сина був найближчим порадником, і життя майбутнього письменника стало далеко не легкими. В своїх оповіданнях він передає окремі моменти свого життя. З таких творів, як «Грицева шкільна наука», «Олівець» ми дізнаємось, як деколи доводилось важко юному таланту.
    Будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко уже в той час виявляв феноменальні здібності. Він мав таку унікальну пам'ять, що йому було достатньо один раз послухати урок і він міг майже дослівно переповісти всю інформацію своїм друзям.  В той час Франко дуже багато читав і не тільки твори класиків, але й популярні видання на природничі, культурологічні та історичні теми.

    Все своє життя Іван Франко займався самоосвітою. Він вивчав твори не тільки українською мовою, а й європейськими. Завдяки творам Маркіяна Шашкевича та Тараса Шевченка, юнак захопився усною народною творчістю та виявив підвищений інтерес до української мови. Ним була зібрана доволі велика бібліотека, в якій було близько п’ятисот книжок, як українською мовою, так і мовами європейських народів.
    Перші свої літературні твори Франко надрукував під час навчання, в студентському журналі «Друг», де згодом він став членом редакції. Після вступу до студентського «Академічного гуртка», Франко стає не тільки його активним працівником і автором. Він починає друкувати поезії, робить переклади та пише першу велику повість «Петрії і Довбущуки».
Крім того, він з великим захопленням почав цікавитись революційно-демократичною літературою і згодом почав робити її переклади та друкувати в журналі «Друзі», що й стало причиною його першого арешту.
   
    Після звільнення з під арешту Іван Франко ще з більшим запалом стає на шлях активної боротьби. Він допомагає організовувати гуртки у Львові та разом з Павликом засновує часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот». А в 1880 р. Франка обвинувачують в підбурюванні населення проти влади та заарештовують знову. Після ув’язнення письменник був змушений припинити свою політичну діяльність в університеті, так як знаходився під постійним наглядом поліції. Після такої невдачі, письменник почав працювати в польській газеті, а потів в австралійській. Ці роки він згодом назвав працею в наймах.
   Останні роки свого життя він тяжко хворів, його переслідував страшенний біль, але він не відступав і продовжував творити. За цей складний час він зумів зробити понад дві сотні різних поетичних перекладів та переспівів.
А 28 травня 1916 р. великого митця України не стало. Він помер у Львові і був похований на Личаківському цвинтарі, а на могилі встановили скульптуру Каменяра.

Шевченко художник

         Серед плеяди видатних діячів української культури Тарасові Григоровичу Шевченку (1814–1861) належить особливе місце. Поборником правди і свободи називають його. Він своєю полум’яною поетичною і мистецькою творчістю виражав споконвічні вільнолюбні прагнення нашого народу.

         Тарас Шевченко як художник займає одне з найпочесніших місць в українському образотворчому мистецтві. Він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

         Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Малював ними стіни, лави, стіл... Малював у хаті і надворі, вдома і в гостях... Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей.

         Талант художника проявився в Тараса Шевченка значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші літературні спроби припадають на 1836–1837 роки, то найбільш ранній малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або “Жіноча голівка”, датований самим автором ще 1830 роком. З цієї юнацької роботи і розпочалась творчість видатного художника.

         Юний Шевченко прибув у лютому 1831 року до столиці Російської імперії Петербурга, подолавши разом з іншими кріпаками пана Енгельгардта сотні верст глибокими снігами Прибалтики і російської Півночі. З цього часу почалося його тривале столичне життя, сповнене боротьби за існування, незгасного бажання стати вільним, вивчитися на професіонального художника.

         1832 року пан віддав Шевченка на навчання в майстерню одного з найкращих художників В. Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки.

         Нестача денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником змушували Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса зі своїм земляком художником І. Сошенком, який зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти йому. І.Сошенко давав поради і консультації художнику-початківцю, знайомив його з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою), спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва.Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова. Тарас переходить з класу в клас в числі найкращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в Академії мистецтв його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас Шевченко мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія – повернутись назавжди в Україну.

         У 1843 році Тарас Григорович приїхав в Україну. Під час подорожі любов до рідного краю наштовхнула його на створення цілої серії картин під назвою “Живописна Україна”, на яких відображено історичні місця, побут і природу країни. Повернувшись в Петербург, він завершує навчання в Академії мистецтв, видає на власні кошти і поширює альбом під назвою “Живописна Україна”.

         Згодом Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії. Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він змальовував й описував історичні пам’ятки. З часу його подорожей залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В 1845-1847 роках Тарас Григорович створив ряд портретів, які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів. Портретам належить велике місце в Шевченковому доробку. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним із відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, природністю, вдалою композиційною побудовою і свіжістю барв, намаганням дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

         Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною, як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 – у кріпосному рабстві, 10 – у тюрмах та на засланні. А решту – постійно перебував під недремним жандармським оком, воюючи із нестатками. Помер він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природної людської мрії про сімейний затишок у власному домі.

9 БЕРЕЗНЯ - ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ Т.ШЕВЧЕНКА

         Ці пристрочені рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка - поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, - у ньому наша історія, реальність. Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.
         Народився Тарас григорович 9 березня 1814 року в с. Моринцях на Черкащині в сім'ї кріпаків.
         ... На початку XIX с. Керелівка і Моринці належали до маєтку Енгельгардта. Серед керелівських кріпаків на початку XIX ст.. була родина Івана Шевченка та його жінки Марти. В них був син Григорій, який одружився з дочкою посполитого з Моринець - Якима Бойка - Катериною, і жив з нею при батьках в Керелівці. Поживши кілька років з батьками Григорій переїхав до Моринець - тісно було жити з батьками, тому, що у батьків крім нього було шестеро дітей.

         Григорій Шевченко, як і всі тодішні кріпаки бідував. В Моринцях Григорій оселився в садибі кріпака Колісника, якого в селі називали за бунтарство Копієм, після того, як того заслали до Сибіру. Народився ж малий Тарас у хаті свого діда по матері Якима Бойка. За переказами хата існувала до 1918 року. Хрестили новонародженого 28 числа. Хрещеним батьком був Григорій Іванович Дяденко, житель села Моринці. Так записано в церковній книзі на 24-у аркуші, яка тепер зберігається в Київському державному музеї Т.Г. Шевченка. Ні ієрей, ні хрещений, ні батько з матір'ю й не могли уявити собі, що новонародженому Тарасові судилася доля особлива, слава всесвітня, слава навіки. 

         У Моринцях родина Григорія Шевченка жила недовго. Після того, як Копій утік із заслання і став навідуватися до своєї хати, вимагаючи від Шевченків, то харчі, то ще щось, Шевченки повернулись до Керелівки (Кирилівки). Про записано в "ревізькому реєстрі" 6 березня 1816 року, де Г.І. Шевченко та його сини Микита та Тараса були вже записані як жителі Кирилівки.

У дитинстві Тарас часто ходив у гості до діда Якима в Моринці. Кажуть, дід багато розповідав йому про козацтво та гайдамаків, і про залишки оборонних валів часів Ярослава Мудрого, і про Наливайкову криницю, яка за переказами була викопана мужніми селянським ватажком Северином Наливайком ще у XVI ст. Розповіді діда будили уяву Тараса, викликали інтереси до історії рідного краю.

         З дитинства був допитливим, любив малювати, співати. Тарасові було 9 років, коли він, Катря, Ярина, Марія, Микита і Йосип залишилися без матері. Батько одружився вдруге.

         Мачуха мала трьох своїх дітей і життя в хаті стало нестерпним. Коли ж через два роки помер і батько, хлопець пішов у найми.

         Тарасові дуже хотілось вчитися. Але шкільний дяк, до якого наймався малий за можливість навчатися, виявився п'яницею і змушував його красти.

         Хлопець знайшов собі нового вчителя - маляра, але Тарас приставили козачком до пана.

         Це була нудна робота: цілий днями чекати, поки господар забажає люльку чи склянку води, яка стоїть поряд з ним на столі.

         Нехтуючи забороною, Тарас таємно перемальовував картини зі стін панського будинку. За це його одного разу дуже покарали. Але й помітили неабиякі здібності кріпака і вирішили віддати його до майстра вчитися на "кімнатного живописця".

         У 24 роки друзі викупили Тараса з кріпацтва. Він з великим завзяттям узявся за науку. Навчаючись у Петербурзькій академії художеств, він водночас здобував знання із мови, літератури, історії, географії, навіть математики, і незабаром став освіченою людиною. Друзі - земляки посприяли виходу у світ першої книги його віршів - "Кобзаря", який "вибухнув, мав джерело чистої холодної води, заяснів невідомої доти в українському письменництві виразністю, простотою і поетичною грацією вислову".

         Приїхавши з Петербурга на Україну вже вільним громадянином, відомим поетом і художником, Шевченко в 1843 році відвідує й село Моринці. Двічі приїздив він сюди 1845 року. Востаннє довелося побувати йому тут вже десятилітньої солдатської каторги в 1859 році.

Про це збереглися спогади земляків Кобзаря.

"Шевченків Край", 1 серпня 1963 року.

"Чом не женишся. Тарасе?"

         Мій дід Чистян розповідав і таке. Приїзджав Тарас на Україну вже не кріпаком. Завітав і в село Моринці. Поговорили про родичів, знайомих, а дід і питає:

- Чого не женишся. Тарасе?

- Хватить того, що ти оженився. Сватали за Пріську, а повінчали з Ївгою.

- То я, Тарасе, винуватий. Щоб був купив більшу свічку, за три копійки, а не за півтори…

         Це суща правда. Пан обіцяв моєму дідові посватати Пріську, красиву дівку, а оженив на її сестрі Ївзі. Підпоїли його, повели темної ночі в церкву, а він ще й свічку малу купив - от і не роздивився.

Записано в селі Моринцях від Олени Жаркової."

         Сільська багаторитаржка "Прапор комунізму", 26 вересня 1963 року.

"З розповіді діда."

         Часто я чула від свого діда Овсія Панасовича Дяченка розповіді про Т.Г. Шевченка. За словами діда. Наш прадід Василь Дяченко був хрещеним батьком Т.Г. Шевченку. Це, між іншим стверджується архівним записом. Який зберігається в Київському музеї Т.Г. Шевченка.

         Дід казав, що наші предки теж були "чужими" в Моринцях. Звідки вони заїхали - невідомо. Може тяжка кріпацька доля єднала Дяченків з Шевченками. Дружба ця продовжувалась і пізніше. Коли в 1858 Шевченко відвідав Моринці. Він заходив до батька нашого діда - Панаса. Йому в той час було 20 років і в його пам'яті добре і на довгий час відбився світлий образ поета. 

         Записала переказ Катерина Смоляренко".

Згадка про Моринці є в повісті Т. Шевченка "Княгиня", де він розповідає про те, як в дитинстві шукав стовпи, що підпирають небо.

"добра не жди,

Не жди сподіваної волі

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Химерну волю. Треба миром,

Громадою обух стелить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить."

         Так писав Т.Г. Шевченко у вірші "Я не нездужаю, нівроку…" у 1858 році, незадовго до скасування кріпацтва, закликаючи народ до боротьби проти самодержавства, за справжнє визволення від рабства.

         "Я син селянина-кріпака..." - писав Шевченко на схилі віку про своє дитинство. Та не обходить він той час у відомому вірші своєму, написаному в Оренбурзі:

... Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї,

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя.

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають...

         1825 рік. Батько поета Григорій Шевченко тяжко захворів, хворий лежав всю зиму. В день свого народження Тарас почув

         - Не жилець твій батько на цьому світі - помре скоро.

Тарас заплакав і вибіг. Як жити сироті?..

А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо життя майбутнього, щодо свого невеликого багатства. 

         Тоді і почули від нього люди:

         - Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба, - він не буде звичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не допоможе.

         Батько Тараса був людиною грамотною, він багато читав, їздив по світі. Він бачив як малий Шевченко жадібно тягнеться до знань, якими очима дивиться на світ, ніби всмоктуючи з нього усю поезію, як Тарас тягнеться до аркуша, щоб малювати, або писати, - от і зробив такий висновок. Невдовзі батько помер. 

         І дійсно, доля Тарасові судилася справді незвичайна. За своє коротке життя поет і художник Шевченко написав велику кількість чудових віршів, красивих картин. 

         Поезія Шевченка не просто зачаровувала: будила прагнення до волі, національної гідності українців. Тому поет був небезпечний для царського уряду, і його було заслано рядовим солдатом на довгих 10 років із забороною писати й малювати.

         Серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його книжка - "Буквар південноруський", складена із кращих зразків фольклору та частково з власних творів. Ця книжка для учнів недільних шкіл була першою дитячою демократичною читанкою в Україні. 10 тисяч примірників книжки було видано власним коштом поета. Продавалися вони лише по 3 копійки, щоб їх могли купити й найбідніші селяни. "Буквар" став найкращим дарунком для дітей, який поет щиро любив.

         Мріяв поет написати й інші підручники для початкової школи викладаючи малювання в Київському університеті. Однак передчасна смерть не дала йому здійснити свої задуми.

          Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року.  Поховали його на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні того ж року домовину поета перевезено в Україну й поховано, як він сам заповідав, на Чернечій горі над Дніпром біля Канева.

25 лютого – 145 років від дня народження Лесі Українки

         Народилася Лариса Косач 1871 року у Новограді-Волинському, її дитячі роки минули на Волині – в Луцьку та у батьківському маєтку в селі Колодяжне. У десять років захворіла на туберкульоз, невиліковну тоді хворобу, яка позначилася на всьому її житті і врешті-решт призвела до смерті.
Її перші опубліковані вірші «Конвалія» і «Сафо» побачили світ у Львові, в часописі «Зоря», коли авторці було 13. Тоді вперше підписалася вона як Леся Українка. Чи не найбільшу славу принесли Лесі Українці її драматичні твори, зокрема:  «Блакитна троянда» (1896), «Одержима» (1901), «Кассандра» (1907), "У пущі" (1909),  "Бояриня" (1910), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1911), "Оргія" (1913).
Крім рідної Волині та далекої Грузії довелося Лесі Українці бувати на лікуванні в різних краях: Крим, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Італія, Єгипет. Шукала вона оздоровлення й на Гуцульщині, заїздила до Галичини й Буковини. Тут вона познайомилася й відтак листувалася з Іваном Франком, Іваном Трушем, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Осипом  Маковеєм, Наталею Кобринською, Василем Стефаником. У своїх мандрах не оминала поетеса й Львова, де часто друкували її твори. Леся Українка у своїх листах та статтях не раз наводила свої враження про Галичину та галичан. Наведемо деякі з них.
«Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій «Буковині» (ч. 28-32) дві передні статті – «Наші національно-політичні відносини» і «Про своїх людей», допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка «Барвінський + Вахнянин = руський народ» робить справді гармонійне враження...  Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві».
(Зі статті "«Безпардонний» патріотизм", вперше надрукованої в журналі «Народ», Львів–Коломия, 1895, № 9, С. 131–132, під криптонімом H. C. Ж.).
«Та стали мені розповідати, які надужиття робляться при сільських виборах, як ведеться агітація, то так якось гірко і бридко зробилося, що ледве тільки витримати можна. Але вже краще ваше галицьке життя з усіма його пригодами лихими, ніж наше українське громадське життя, що то проходить собі «без пригоди, мов негода»…
(З листа до М. Павлика. 19 лютого (3 березня) 1891 р., Відень)
«Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший.
Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить… Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим а тутешнім життям сливе осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства – все то було для мене таке незвичайне, таке нове, що спершу я навіть мало помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами. Та мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, думати, як мають самі собі помагати; запевне, все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш, навіть у такій формі, як би в Галичині».
(З листа до Михайла Драгоманова. 5 (17) березня 1891 р., Відень)

Цікаві факти про українську мову

Українська мова – одна з найкрасивіших мов світу, та одна з найпоширеніших мов в Східній Європі.  Цією мовою розмовляють жителі Канади, Польщі, Росії, Австралії, США та багатьох інших країн світу. В даній статі ми пропонуємо Вашій увазі найбільш цікаві факти про українську мову. Джерелом інформації для цього стали мережа Інтернет та довідники української мови.
Найдавніша згадка про українську мову датується 858 роком, а вперше українська мова було прирівняна до рівня літературної мови в кінці XVIII століття після виходу у 1798 році першого видання “Енеїди”, автором якої є  Іван Котляревський. Саме його і вважають засновником нової української мови.
Українська мова є однією з найпоширеніших мов в світі і за кількістю носіїв займає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження після російської мови. На території України більше 32 мільйонів осіб спілкуються українською мовою. Ще близько 4,2 млн. українців проживають в Російській Федерації і також знають українську мову.
Цікавим фактом по українську мову є те, вона входить до трійки найкрасивіших мов в світі. На мовних конкурсах в Італії на Франції її визнавали другою за мелодійністю мовою світу.
Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є літера “п”. Також на цю літеру починається найбільша кількість слів. Тоді ж як найрідше вживаною літерою українського алфавіту є “ф”. В українській мові слова, які починається з цієї літери, в більшості випадків запозичені з інших мов.
Найдовшим словом в українській мові є назва одного з пестицидів "дихлордифенілтрихлорметилметан". В ній міститься тридцять літер.
Найдовша абревіатура в українській мові - ЦНДІТЕДМП, яка розшифровується як Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Вона складається з дев'ять літер.
Найбільшу кількість синонімів має слово "бити". Згідно з "Коротким словником синонімів української мови" їх нараховується 45.
Декілька фактів про паліндроми (слово, словосполучення чи фраза, які можливо читати як зліва направо, так і справа наліво, при цьому звучання й значення не змінюються). В українській мові є лише два семибуквених паліндроми: "ротатор" і "тартрат". А до найдовших фраз паліндромів належать "Я несу гусеня" та "Аргентина манить негра". В останньому випадку не враховується буква "ь". Такі дрібні порушення дзеркальності допускаються, адже складання композицій — справа непроста.